Асоціація українських редакторів » Блог » Автор VS Редактор » П’ять речей, яких не можказати редакторові, за версією Отара Довженка

П’ять речей, яких не можна казати редакторові, за версією Отара Довженка

Відносини між редакторами і журналістами — це майже завжди тертя. Суперечки, невдоволення, пошук компромісу, взаємні образи (ми маємо добірки і журналістських, і редакторських). Ми не знаємо, чи можна позбутися цього тертя повністю, й не думаємо, що це потрібно. Але зауважили кілька типових журналістських помилок, які роблять стосунки травматичними для обох сторін. Врахуйте їх і зробіть редактора щасливим. А про редакторські помилки ми ще поговоримо.

1. «Я студент(ка)»

Як це може сприйняти редактор: «Вона недосвідчена, некомпетентна і не гарантує високої якості своєї роботи. Їй не варто доручати відповідальних завдань. За роботу, яку вона зробила, можна не платити».

Коли я був ментором і викладачем, мені траплялися студенти, чиї перші-другі-треті журналістські матеріали були кращими за писанину багатьох титулованих ветеранів. Або студенти, які починали невпевнено, але вчились на помилках, враховували зауваження і опановували ремесло на пристойному рівні за кілька тижнів. Були й ті, що брали працездатністю й невдовзі опинялись у найкращих медійних командах, самі ставали редакторами чи засновували власні видання. Іноді ще до того, як отримали диплом. Часом ніхто на роботі навіть не знав, що вони десь навчаються. Журналістська освіта, принаймні, державна, в Україні все одно не пов’язана з професійним розвитком. 

Недовірливе і зверхнє ставлення деяких редакторів до студентів може мати кілька причин. До когось приходили на практику журфаківські студенти, які нічого не вміли й запороли все, до чого торкались. Хтось просто не розуміє реальної ситуації в журналістській освіті. Чимало редакторів вважають — і можуть обґрунтувати — що для студентів за щастя, коли їхні матеріали десь публікують, а заїкатися про оплату праці — нахабство.

Найгірше, що в цій ситуації можна зробити, — це підживлювати упередження, ідентифікуючи себе як «студентку, а отже, ще не журналістку». Це не так. Із моменту, коли ви взялися створювати медіаконтент, ви — журналістка.

Якщо ви просите взяти вас на практику, дати завдання, пропонуєте тему, краще говорити не про те, чого ви не вмієте, а навпаки, — про те, що вам уже вдається або чого ви готові швидко навчитися. Якщо ви пропонуєте готовий матеріал, нехай він говорить сам за себе.

Безкоштовна робота «на портфоліо», яка приносить авторам-початківцям користь у перспективі, можлива за умови, що публікація у виданні, для якого ви працюєте задарма, справді підвищить ваше професійне реноме. І це в усякому разі має бути ваше рішення, а не роботодавця, який вирішив «зробити вам послугу», скориставшись шáровим контентом.

2. «Не знаю, коли буде текст»

Як це може сприйняти редактор: «На цю людину не можна покладатись. Вона не цінує нашу співпрацю».

Читачі «Пісні льоду й полум’я» та глядачі «Гри престолів» знають, що богу смерті ми кажемо «не сьогодні». Редактору ми такого не кажемо.  

Дедлайни діють на авторів по-різному. Когось вони можуть мобілізувати, когось навпаки — ввести у стан ступору чи паніки. Деякі самі просять встановити їм дедлайн, бо знають, що інакше затягнуть роботу над матеріалом на місяці. Інші ніколи не здають текст вчасно попри будь-які дедлайни. Редактори знають про це. Для них проблемні тексти, які можуть вийти пізніше чи не вийти взагалі — це неминучий ризик, як проблемні кредити в банку.  

Зазвичай дедлайн для автора — віртуальна страшилка, адже в інтернеті, де тепер живе більшість журналістики, публікацію можна відкласти, якщо це не гаряча новина. Та й інструментів примушування до пунктуальності в редактора катма. Штатним журналістам ще можна пригрозити дисциплінарними стягненнями (не дуже суворо, щоб не перебігли до конкурентів). А позаштатникам нема чим грозити. Хіба що припиненням співпраці, але це ще не знати, для кого більше покарання — для автора чи самого редактора.

Словом, дедлайнів треба дотримуватись, але якщо це вам не вдалося, це не смертельно. Але не слід уникати чесної комунікації з редактором.

Коли редактор питає вас «і шо?», йому потрібно дізнатись кілька конкретних речей. Чи є шанси отримати текст взагалі? Якщо шанси є, то коли це може статися? На якому етапі зараз робота над текстом? Чи не потрібна вам допомога?

Дізнавшись відповідь, редактор може дати вам ще часу або запропонувати відкласти це завдання заради іншого, більш термінового. Може допомогти зрушити процес із мертвої точки: переформулювати завдання, замінити героя, підказати інший підхід або формат. А якщо ви відчуваєте кризу жанру й мусите поставити роботу на паузу на невизначений час, просто скажіть про це. В усякому разі чесна відповідь, навіть якщо вона невтішна, буде кращою за демонстративний ігнор. Відмова виконувати завдання з суб’єктивних причин залишає шанс на співпрацю в майбутньому, ігнор — ні.

3. «Ось текст, але він поганий»

Як це може сприйняти редактор: «Вона знімає з себе відповідальність за свій матеріал і перекладає її на мене. Ну, що ж, готуватимусь до найгіршого».

Авторське самоприниження під час підготовки та особливо в момент здавання тексту редакторові — форма психологічного захисту. Гарантія того, що редактор не ганитиме ваш текст або, принаймні, не дасть йому більш нищівної характеристики, ніж ви дали самі. А в разі чого ви завжди матимете аргумент «я ж попереджала, що це лайно, а не текст».

Якщо редактор — ваш друг, можна посилити ефект, сказавши, що ви — нездара, й робота над цим текстом остаточно переконала вас у власній профнепридатності. Порядна й емпатична людина неодмінно спробує переконати вас, що це не так.

Біда в тому, що після вашої попереджальної оцінки редактору важко бути неупередженим. Читаючи текст, він від початку сприйматиме його як поганий. Що насправді не факт. Адже автор може почуватись невпевнено і з хорошим матеріалом.

Тим часом оголошений поганим матеріал стає подвійною халепою для редактора: тепер йому треба боротись не тільки за те, аби контент став придатним для публікації (якщо це можливо), а й за збереження продуктивних стосунків із автором. Постійним авторам нечасто кажуть категоричне «ніт».

Редактору легше оцінити текст, якщо ви не даватимете йому ніяких установок. Але якщо ви маєте сумніви щодо чогось конкретного, напишіть, щодо чого саме. «Не подобається заголовок», «можливо, варто доповнити матеріал коментарем директора водоканалу», «якщо текст затягнутий, можна викинути другий розділ» абощо. Коли ви бачите, що в тексту є якась проблема, це нормально — пропонувати редакторові її розв’язання. Більше про порозуміння з редактором — тут.

4. «Це не мій текст»

Як це може сприйняти редактор: «Цей автор конфліктний, не готовий до компромісів, наступного разу подумаю, чи мати з ним справу».  

Робота редактора — редагувати, тобто змінювати текст, роблячи його ближчим до формату, концепції видання та потреб аудиторії. Для хорошого редактора змінити текст — не самоціль, він не буде переставляти місцями слова чи замінювати «тільки» на «лише» просто так. Але матеріали, які не потребують редакторського втручання, трапляються вкрай нечасто.

Коли редактор щось змінив у вашому тексті, головне — зрозуміти, чому він це зробив. Це може бути нелегко через авторську сліпоту — неспроможність побачити недоліки власного тексту. Найлегший спосіб оцінити зміни — порівняти початковий варіант із кінцевим.

Якщо редактор виправив  помилки (довжелезні складнопідрядні речення, нелюдську мову, нелогічну структуру абощо), ображатись на нього не варто. Як і на зміну формату викладу прямої мови, заголовка, врізу. Редактор правда-правда краще знає, як його видання говорить з аудиторією. «То був недосконалий, але мій текст, а цей — вилизаний, але не мій, я так не пишу» — інфантильна й неконструктивна позиція. Аудиторія не зацікавлена прочитати гірший, але «ваш» текст.

Інша річ, якщо правки стосуються не форми, а змісту. Коли в матеріалі з’являються не ваші думки, оцінки, епітети, логічні висновки, ви маєте повне моральне право не прийняти ці доповнення, вимагати їх переформулювати або взагалі вилучити.

Не всі редактори узгоджують правки з авторами. Хтось вважає це надмірністю, хтось просто не має часу. Якщо ваш матеріал не надрукований на папері, його можна змінити й після публікації. Висловлювати редакторові претензії, скандалити, вимагати «зняти текст» — зовсім не найкраща ідея в цьому випадку. Варто спокійно обґрунтувати, чому ви не погоджуєтесь із дописками, й запропонувати спосіб виправлення ситуації. Авторитарних редакторів, які впевнені у своєму праві вписувати думки у чужий текст, небагато, а адекватні усвідомлюють сумнівність цієї практики й підуть на компроміс.

5. «Ой, та не треба гонорару»

Як це може сприйняти редактор: «Цю авторку, і взагалі авторів, можна експлуатувати, не оплачуючи їхню працю, адже побачити свій матеріал опублікованим для них — уже достатня цінність».

Медійна галузь збиткова, її економіка нездорова. Чимало проектів виживають із нерегулярних і не завжди легальних доходів, або ж просто беруть гроші в тумбочці. Пісня групи «Скрябін» «Любити платити» — не про них. Небажання платити — одна з головних претензій до редакторів, які ми чули від журналістів.

«Який гонорар? Тобі публікація за щастя, ти ж студентка», — лише одна з тактик, що дозволяють редакціям отримувати контент задарма. Іноді редактор швидко погоджується опублікувати матеріал, отриманий від позаштатного автора, і вже після публікації з’ясовується, що редакція «платить лише за матеріали, які замовляла». Іноді обіцяє заплатити гонорар, але зволікає з виплатою місяцями, сподіваючись, що автор забуде про гроші. Іноді процедура оформлення гонорару настільки складна, що зусилля видаються не вартими цих грошей.

Із недосвідченими дописувачами чи тими, які не сприймають журналістику як джерело заробітку, спрацьовує тактика гри в мовчанку: редактор не пише, а запитати самому — ніяково. Проблема з говорінням про гроші в українській журналістиці катастрофічна, як і з оплатою праці.

Як подолати цю ніяковість — тема для окремої розмови. Але, якщо вам пропонують гроші за виконану роботу, не відмовляйтесь від них ні з удячності, ні з великодушності, ні з жодних інших причин. Ваш красивий жест насправді шкідливий, бо утверджує паразитичну практику редакцій та знецінює працю тих, хто заробляє журналістикою на хліб.

Якщо хочете зробити добро, візьміть свій гонорар і пожертвуйте його на якийсь із незалежних медіапроектів, які живуть із краудфандингу. «Новинарня», VoxUkraineUkrainer, «Громадське радіо», «Вісткар», The Ukrainians, «Коридор», «Заборона», «Історична правда», «Куншт», «Накипіло», «Судовий репортер», «Куфер» і багато інших медій були б вам за це вдячні.

Джерело: https://medialab.online/news/nemozhna/
Зображення: Helloquence